Сталінградська битва початок корінного перелому
Реферат на тему
КОРІННИЙ ПЕРЕЛОМ В ХОДІ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (Сталінградська та Курська битви)
Сталінградська та Курська битви стали вирішальним переломом у ході другої світової війни, коли наступ фашистських військ було призупинено і розпочався контрнаступ радянської армії. В 1943 р. у нацистсько-радянській війні відбувся вирішальний перелом: коли німецький наступ вичерпав свою навальну силу, радянські війська розпочали гігантський контрнаступ.
Першим свідченням виснаження гітлерівських армій стала рішуча перемога радянських військ під Сталінградом, що на Волзі, у січні 1943 р. Зібравши залишки своїх резервів, улітку 1943 р. у битві під Курськом німці вдалися до останньої спроби перехопити ініціативу. Але й тут вони зазнали поразки.
Сталінградська битва умовно поділяється на два періоди: оборонний і наступальний.
Оборонний період почався 17 липня 1942 р. і завершився 18 листопада 1942 р.
З 13 вересня 1942 р. по 2 лютого 1943 р. у місті йшли запеклі вуличні бої.
Наступальний період почався з контрнаступу радянських військ 19 листопада 1942 р. і завершився переможними залпами 2 лютого 1943 р.
На окремих етапах у бої брало участь більш 2 мільйонів чоловік.
Оборонний період Сталінградського бою продовжувався майже три місяці. Він коштував багатьох жертв радянським військам, але захисники, що стояли на смерть у руїнах міста й обезсмертивши його ім’я, виграли час. Поки вони відстоювали руїни кожного будинку, билися за кімнати, сходові площадки, лійки і підвали Ставка Верховного Головного Командування приступила до розробки плану розгрому ворога і створення сил і засобів для його здійснення.
У район бойових дій на Волзі були спрямовані представники Ставки: генерал армії Г.К. Жуків, генерал-полковник А.М. Василевський, генерал-полковник артилерії Н.Н. Воронов для вивчення на місці питань, зв’язаних з майбутнім контрнаступом.
План майбутнього настання одержав кодову назву “Уран”. Він передбачав оточення угруповання ворога, що бореться в Сталінграді, силами трьох фронтів: з півночі стояло наставати військам Донського і знову створеного Південно-Західного фронтів. Глибина їхньої операції намічалася в 120 км, з півдня удар наносив Сталінградський фронт, з’єднання якого до зустрічі з військами, що йдуть з півночі, повинні були пройти до 100 км. На всю операцію по оточенню приділялося троє-четверо доби.
Вирішальне значення при підготовці операції мало сховане зосередження військ. Було необхідно перекинути на вихідні позиції масу бойової техніки так, щоб супротивник не догадався про наміри радянського командування. Ця сложнейшая задача була виконана блискуче – німецька розвідка не змогла попередити свої війська про майбутнє настанні Червоної армії.
Від уваги ворога вислизнули вражаючі воображение військові перевезення – у жовтні в район Сталінграда було подано 33.236 вагонів, а в листопаду 41.461 вагон. Деякі частини йшли в райони зосередження 300-400 км похідним порядком з Астрахані й Очеретина. Щодня на прифронтових дорогах було зайнято 27 тис. автомашин. Особливі труднощі представляли перекидання військ для Сталінградського фронту – з 1 по 19 листопада через ріку, що покрилася льодом, було перевезено 160 тис. солдата, 10 тис. коней, 430 танків, 600 знарядь, 14 тис. автомашин, близько 7 тис. тонн боєприпасів.
Війська потрібно було надійно укрити по більшій частині в засніжених голих степах. Це була робота, що вимагала титанічних зусиль – відбувалися тільки нічні марші, неухильно дотримувалися вимоги маскування. До загублених полустанків підходили ешелони, вивантажувалися війська, іноді потяга зупинялися прямо в степу.. Колони вантажівок випливали через степ ночами з погашеними фарами.
Співвідношення сил і засобів на Сталінградському напрямку до 19 листопада 1942 р. було наступне:
Радянські війська і війська супротивника мали майже рівне число людей; у знаряддях, мінометах танках і почасти в літаках перевага була на боці радянських військ. Але на напрямку головних ударів радянське командування зумів забезпечити подвійна і потрійна перевага в силах. З метою збереження таємниці, про операцію знав дуже вузьке коло облич – тільки вищі командири.
Війська Південно-Західного і Донського фронтів одержали наказ про настання в ніч з 18 на 19 листопада, Сталінградського – у ніч з 19 на 20 листопада. Різниця в терміну настання фронтів на одні діб була викликана тим, що арміям, що наставали з півночі, стояла пройти більший шлях до району з’єднання з військами Сталінградського фронту.
5 липня 1943 року німецькі ударні угруповання за планом операції “Цитадель” почали настання на Курськ з районів Орла і Бєлгорода. З боку Орла наставало угруповання під командуванням генерал-фельдмаршала Г.Клюге (9 А и 2 ТА групи армій “Центр”). З боку Бєлгорода наставало угруповання під командуванням генерал-фельдмаршала Е.Манштейна (4 ТА й оперативна група “Кемпф” групи армій “Південь”). Задача відбити настання з боку Орла була возлжена на війська Центральний фронту (13, 48, 60, 65, 70 А, 2 ТА, 16 ВА, 9 і 19 від.тк), з боку Бєлгорода – Воронезького фронту (38, 40, 69 А, 6 і 7 гв.А, 1 ТА, 2 ВА, 35 гв.ск, 2 і 5 від.тк). У тилу Курського виступу був розгорнутий Степовий У (з 9 липня фронт) у складі 27, 47, 53 А, 4 і 5 гв.А, 5 гв.ТА, 5 ВА, 1 стрілецького, 3 танкових, 3 моторизованих і 3 кавалерійських корпусів.
12 липня в районі залізничної станції Прохоровка (56 км до півночі від Бєлгорода) відбувся самий великий зустрічний танковий бій другої світової війни між танковим угрупованням супротивника, що наставала, (4 ТА, оперативна група “Кемпф”) і радянськими військами, що наносили контрудар, (5 гв.А, 5 гв.ТА). По обидва боки в бої брало участь до 1200 танків і самохідних установок. Авіаційну підтримку ударного угруповання супротивника здійснювала авіація групи армій “Південь”. З радянської сторони удари з повітря наносили літаки 2, 17 ВА й АДД. За один день супротивник утратив близько 10 тис. чоловік і 400 танків і був змушений перейти до оборони.
У цей же день війська Брянського, Центрального і лівого крила Західних фронтів почали операцію “Кутузов”, що мав мету розгромити орловське угруповання супротивника. 13 липня війська Західного і Брянського фронтів прорвали оборону супротивника на болховском, хотинецком і орловському напрямках і просунулися на глибину від 8 до 25 км. 16 липня війська Брянського фронту вийшли на рубіж ріки Олешня, після чого німецьке командування початок відвід своїх головних сил на вихідні позиції. ДО 18 липня війська правого крила Центрального фронту цілком ліквідували клин супротивника на курському напрямку. У цей же день у бій були уведені війська Степового фронту, що почали переслідування супротивника, що відступав.
Увечері 5 серпня 1943 року в Москві вперше прогримів артилерійський салют на честь звільнення Орла і Бєлгорода (12 залпів з 120 знарядь)
На Курській дузі тарани зробили: Агданцев А.Н., Алексєєв Н.М., Багиров В.Д., Вижунов М.И., Габуния И.М., Горобец И.Я., Горовец А.К., Графів И.А., Гулаев Н.Д., Гусарів Н.М., Дердик А.С., Диденко В.К., Добродецкий А.В., Драченко И.Г., Карнач С.А., Ковбаса В.П., Коптівши Л.Г., Корольов П.Е., Котллов Н.С., Гачків Н.И., Кубишкин М.В., Кузенів И.П., Кузнєцов И.В., Лобинцев И.Е., Логинов А., Лозовский В.А., Маврин А.М., Мокрий И., Марьин В.А., М’ясників Н., Новосьолов К.В., Панів А.Б., Поляків В.К., Полянский Р.Ф., Потапов К.П., Радигер Л.С., Ратников П.П., Римша С.С., Самков А., Сидоров И.Д., Сотників И.И., Трофимов Е.О.
Зразу ж після перемоги під Курськом радянське командування розпочало контрнаступ, головне завдання якого полягало у відвоюванні Лівобережної України. Масовий удар радянських військ на Україну здійснили 40 % піхотинців Червоної армії та 80 тис. танків. За даними західних істориків, Червона армія мала потрійну перевагу в загальній чисельності людей і — завдяки американським поставкам — майже п’ятикратну перевагу в техніці. Проте радянські джерела стверджують, що чисельна перевага була менш ніж двократною і що своїм успіхом контрнаступ завдячує скоріше звитязі та вмінню воїнів, ніж їхній переважаючій кількості.
В усякому разі, на відміну від блискавичної війни 1941 р., що дала змогу німцям за якихось чотири місяці захопити Україну, радянський «бульдозер» безупинно повз, захоплюючи одну область за іншою й виснажуючи противника методичними ударами.
Трохи менше ніж за рік він відвоював Україну. Протягом кінця літа й осені 1943 р. радянські війська під командуванням Івана Конєва, Миколи Ватутіна та Родіона Малиновського зайняли Лівобережжя і Донбас. 23 серпня в результаті запеклих боїв німці вдруге й востаннє втратили Харків. У вересні—жовтні Червона армія прорвала могутню лінію німецької оборони на Дніпрі, й 6 листопада Ватутін вступив до Києва.
У січні 1944 р. після короткої перерви майже 2,3-мільйонна Червона армія розпочала очищення від німців Правобережжя і Криму. Успішне здійснення цієї мети забезпечила важлива перемога під Корсунем-Шевченківським. До березня в руках у німців залишалася тільки Західна Україна. Третій етап у відвоюванні України розпочався у липні 1944 р. Радянські війська оточили й розбили під Бродами вісім німецьких дивізій чисельністю близько 60 тис. чоловік.
Серед них були 10 тис. бійців галицької дивізії, що мали нещастя отримати хрещення вогнем за цих катастрофічних обставин. Десь п’яти тисячам удалося вирватися з оточення, але понад 3 тис. було вбито, поранено й захоплено в полон. За підрахунками, 2 тис. уникли полону, й пізніше багато з них приєдналися до УПА. Після цієї перемоги радянські сили швидко пройшли Галичину, зайнявши Львів, Перемишль і 27 липня Станіслав.
У вересні вони перетнули Карпати, й до жовтня 1944 р. вся етнічна українська територія опинилася в радянських руках. Відступаючи з України, німці, як більшовики у 1941 р., вдалися до тактики «спаленої землі». У наказі своїм військам Гітлер наголошував: «Не можна допустити, щоб при відступі з України ми залишили після себе хоч одну людину, хоч одну голову худоби чи мірку зерна…
Література
1. Великая Отечественная война 1941-1945: Словарь-справочник. / под ред. М.М.Кирьянова. – 2 изд., доп. – М.: Политиздат, 1988.
2. Великая Отечественная война 1941-1945: События. Люди. Документы. – М.: Политиздат, 1990.
3. Великая Отечественная война 1941-1945: Енциклопедия. – М.: “Советская энциклопедия”, 1985.
4. СССР в Великой Отечественной войне. Краткая хроника. – М., 1970.
5. Субтельний О. Історія України. – К., 2000.
6. Словник-довідник з історії України. – К., 2001.
7. Тимохович И.В. Советская авиация в битве под Курском. – М.: Воениздат, 1959.
Источник
Сталінградська битва
Початок визволення України. З виходом німецької армії у межиріччя Дону і Волги почалися велика битва на Волзі (17 липня 1942 р.— 2 лютого 1943 р.) і битва за Кавказ (25 липня 1942 р.— 9 жовтня 1943 р.). У запеклих чотиримісячних оборонних боях радянським військам, які стікали кров’ю, вдалося вимотати противника, підірвати його моральний дух, зрештою зупинити наступ. 19 листопада під Сталінградом вони почали шквальний контрнаступ, який закінчився оточенням 330-тисячного угруповання ворожих військ. Успішно розгорталася і наступальна операція Червоної армії по вигнанню німців з Північного Кавказу.
Пліч-о-пліч з воїнами багатьох національностей у цих битвах брали участь і воїни-українці. Рядові В. С. Глущенко, Л. І. Довженко, А. I. Іващенко, М. Я. Чорноголов, Г. I. Якименко були поміж захисників “будинку Павлова” у центрі Сталінграда, що став опорним пунктом оборони 13-ї гвардійської дивізії. “Сталінградським Данко” називали рядового 883-го полку 193-ї стрілецької дивізії українця М. О. Панікахо. ЗО вересня 1942 р. при спробі підбити німецький танк пляшкою з запалювальною сумішшю пляшка спалахнула, полум’я охопило бійця. Тоді М. Панікахо вискочив з окопу і кинувся під танк, який відразу ж запалав від живого факела. Посмертно він був нагороджений щойно запровадженим орденом Вітчизняної війни 1-го ступеня. За участь у Сталінградській битві орденами та медалями СРСР було удостоєно шість тисяч воїнів-українців.
Перемога радянських військ на Волзі відіграла вирішальну роль у корінному переломі в ході радянсько-німецької і взагалі другої світової воєн. Створилися умови для вигнання загарбників з України. Перші населені пункти Донбасу було визволено уже в грудні 1942 р. воїнами 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. І. Кузнєцова.
“Новий порядок”
Страхітлива картина відкривалася перед очима воїнів-визволителів, які першими ступили на багатостраждальну українську землю. Те, що вчинили тут окупанти, ледь піддається опису. Відповідно до плану “Ост”, розрахованого на 30 років і побудованого на “теорії” расової винятковості німецької нації, народи, що населяли СРСР, передусім росіян, українців, білорусів, передбачалося піддати масовому винищенню й відселенню на інші території, а їхню землю мали колонізувати 8—9 млн. німців. Цю бузувірську програму окупанти активно здійснювали уже в ході війни.
У планах нацистів особливе місце належало Україні, народ якої вже не раз у минулому німецькі колонізатори намагалися підкорити, прибравши до своїх рук багатющі лани й надра цієї країни. “Україна стане місцем утілення творчого духу германців”,— заявляв Еріх Кох, призначений Гітлером намісником на більшій частині України.
Услід за передовими частинами німецької армії в Україну посунули загони і установи спеціального призначення, орда нацистських чиновників, завданням яких було закути місцеве населення у кайдани “нового порядку. Жорстокість, зневага до українців як до людей нижчого гатунку були головними рисами системи німецького “управління”. “Не будьте м’якими і сентиментальними” — ця вимога містилася в усіх інструкціях окупаційного апарату. Військовим чинам, навіть нижчим, надавалося право розстрілу без суду і слідства. Такі дії окупантів стають зрозумілими з визнання одного з керівників поліції безпеки і СД в Україні, який говорив, що український народ “саме своєю біологічною . плодовитістю становить постійну небезпеку для Німеччини”. Увесь час окупації в містах і селах діяла комендантська година. За її порушення мирних людей розстрілювали на місці. У спеціальній директиві окупаційних властей “Щодо проведення умиротворення на Україні в 1942 р.” говорилося: “У випадку виникнення сумнівів щодо правильності вибору заходів, що їх необхідно вжити, треба виходити з того, що найжорстокіші заходи і є водночас найбільш правильними”.
За Україною нацисти не визнавали права на будь-яке державне існування, а її територію розглядали як “німецький простір”, яким можуть правити на власний розсуд. Гітлер неодноразово підкреслював, що це є “німецька Індія, котру легко завоювати, і без великих утруднень можна нею управляти”.
Частину української території було включено до рейхскомісаріату “Україна”. Львівську, Дрогобицьку, Станіславську і Тернопільську області під назвою “дистрикт Галіціон” (“Галичина”) гітлерівські окупанти приєднали до “генерал-губернаторства”, створеного на території Польщі. Під назвою “Трансністрія” до складу Румунії ввійшли Чернівецька, Ізмаїльська та Одеська області, ряд районів Вінниччини, Миколаївщини і Херсонщини. З Чернігівської, Сумської, Харківської та Луганської областей утворено “прифронтову зону”, що перебувала під владою військового командування. Так було розчленовано суверенну територію Української PCP, порушено її віковічні національні кордони.
Видаючи себе за представників “нордичної” раси (“раси панів”), гітлерівці називали окуповані території СРСР “німецькою Індією”, а народи, що їх населяли,— “білими рабами”. “України немає, ми народ панів”,— не забував нагадувати своїм підлеглим Еріх Кох. Українську націю оголосили “неповноцінною”. Магазини, ресторани, перукарні обслуговували тільки окупантів та їхніх посіпак. Населенню міст, по суті, заборонялося користуватися залізничним і комунальним транспортом, електрикою, телеграфом, поштою, аптеками. На кожному кроці можна було бачити оголошення: “Тільки для німців”, “Українцям вхід заборонено” тощо.
Незмірних фізичних поневірянь і душевних мук завдала українському народові примусова праця на німецьких поневолювачів, особливо масове насильственне вивезення молоді на каторжні роботи до Німеччини. За 1942—1944 pp. у німецьке рабство забрано 2,4 млн. українських хлопців та дівчат. Тут їх на спеціальних невільницьких ринках як худобу розподіляли між бауерами та підприємствами.
Про становище населення України красномовно говориться у звіті за 1942 р. командуючого військами оперативного тилового району “Південь”: “Настрій у широких колах пригнічений. Справи у широких мас, принаймні в містах, йдуть значно гірше, ніж за мирного часу при більшовиках. Брак найнеобхіднішого продовольства, одягу, палива. Хоч якось придатний одяг чи меблі як єдині, що залишилися, предмети обміну протягом двох зимових періодів дедалі більше стають рідкістю. До цього необхідно додати нестерпні “ножиці” між заробітною платнею і цінами. При одних і тих же рівнях заробітної платні ціни порівняно з радянським часом зросли приблизно в 10 разів”.
Насаджуючи “новий порядок”, окупанти користувалися послугами і місцевих жителів, багато хто з яких свого часу були скривджені радянською владою. Такі люди шукали захисту та підтримки своїх прав у нових володарів, одержували як “благонадійні особи” посади в різних установах, “українській допоміжній поліції”, призначалися бургомістрами у містах, старостами в селах.
Активну роль за умов окупаційного режиму прагнули відігравати члени Організації українських націоналістів (ОУН). Після невдалої спроби проголосити у Львові 30 червня 1941 р. самостійну українську державу ця організація остаточно розкололася. Утворилося два її крила — помірковане на чолі з А. Мельником і радикальне, кероване С. Бандерою, що почали між собою ворогувати. Бандерівці проголосили своєю метою побудову незалежної соборної України і створили власні збройні сили — Українську повстанську армію (УПА), підпільні боївки.
За рішенням бандерівського проводу ОУН у Галичині формувалися численні “похідні групи” з активістів та функціонерів організації для проведення пропагандистської роботи серед населення східної та південної України. Там було створено чимало підпільних організацій ОУН. Це викликало занепокоєння німецьких властей і репресії. Високопоставлений чиновник міністерства окупованих східних областей професор фон Грюнберг у своєму звіті про політичне становище у рейхскомісаріаті “Україна” писав (вересень 1942 р.): “Відмічається надзвичайна активність українських націоналістів. У різних містах бандерівський рух має свої опорні пункти. Зона їхньої діяльності включає два трикутники з верхівками у містах Києві—Вінниці — Полтаві і Києві — Харкові — Сталіно. Ставлення націоналістичних кіл .стає дедалі більш ворожим. У небажаній кількості прибувають до Києва у справах вермахту або як співробітники господарських організацій емігранти (тобто оунівці — авт.). Багато в чому саме вони е винуватцями загострення політичної ситуації… Бандерівський рух має багатьох * прибічників. Його керівні органи силами поліції безпеки та СД зроблено вже нешкідливими”.
Бандерівське підпілля було настільки розгалужене й активне, що завдавало клопоту гестапівцям навіть на території “третього рейху”. Про це повідомлялося поліцією безпеки та СД. В одному з цих документів розповідається, що гестапо провело арешти членів цих організацій у Берліні, Лейпцігу, Ганновері, Празі, Відні, Данцігу та ще 14 містах “рейху”, затримавши 210 підпільників. У цьому звіті зазначається, що вони вели пропагандистську роботу і що вилучені “пропагандистські матеріали мають переважно антинімецький зміст”. Висловлюється також припущення, що одну з організацій, а саме в Ной-Сандез, створив брат С. Бандери.
Метою підпілля та збройних формувань Організації українських націоналістів була боротьба за незалежну соборну Україну. Але це суперечило німецькій колоніальній політиці. На оунівців обрушилися репресії з боку німецьких каральних органів.
Хоча загальний політичний курс ОУН — УПА залишився старий і знаходив вираз у формулі “Проти імпе-ріалізмів Берліна і Москви”, наближення лінії фронту до західноукраїнського терену змусило змінити тактику, і стосунки між бандерівцями та окупантами незрідка набувають характеру взаємосприяння з огляду на спільну загрозу з боку Червоної армії.
Источник