Корінний перелом у війні визволення лівобережної україни

Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, перехопити стратегічну ініціативу, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курській дузі. Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних подій Великої Вітчизняної й другої світової війни. У ході оборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько ЗО дивізій, зокрема сім танкових і моторизованих. Перемога під Курськом закріпила корінний перелом у ході війни. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно наступати.

Серед солдатів і офіцерів багатьох національностей мужність та стійкість у цій битві виявили й воїни-українці. На другий день наступу фашистів на Курській дузі, 6 липня 1943 р., сержант В. Ф. Черненко з 203-го стрілецького полку вогнем з кулемета знищив кілька десяків гітлерівців. А коли прорвалися ворожі танки, він, обв’язавши себе гранатами, кинувся під один із них. В. Ф. Черненку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. У жорстоких повітряних боях за панування в курському небі відкрив свій рахунок збитим літакам уродженець Сумщини льотчик І. М. Кожедуб, знищивши дев’ять ворожих стерв’ятників. Удостоєний у ті дні звання Героя Радянського Союзу, І. М. Кожедуб пізніше став тричі Героєм Радянського Союзу. Усього в ході Курської битви ЗО воїнів-українців отримали це почесне звання.

Перемога під Курськом створила умови для широкого наступу Червоної армії на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту. Успішно діяли війська Степового фронту на харківському напрямку. Вони охопили місто з трьох боків і в ніч на 23 серпня 1943 р. почали його штурм. Харків було, нарешті, визволено. Долаючи впертий опір противника, війська Центрального фронту форсували Десну і 21 вересня визволили Чернігів, а частини Степового фронту 23 вересня вибили німців з Полтави.

Жорстокі бої розгорнулися у Донбасі. О 6-й годині ранку 18 серпня ураганний вогонь тисяч гармат і мінометів сповістив про перехід радянських військ у наступ проти угруповання німецьких військ, які створили сильну оборону по річці Міус, так званий “Міус-фронт”. Годину п’ятнадцять хвилин смертоносний вогонь бушував на позиціях німців, які вважалися неприступними. Рішучі дії радянських воїнів врятували багато міст і сіл, промислових об’єктів від цілковитого знищення, хоч окупанти, виконуючи директиву про тотальне зруйнування Донбасу, все-таки встигли завдати величезних втрат. Нарощуючи темпи наступу, Червона армія 8 вересня вигнала ворога з обласного центру Сталіно (тепер Донецьк), а 22 вересня завершила очищення від нього Донбасу.

Визволивши сільськогосподарські райони Лівобережної України і промисловий комплекс Донбасу, в другій половині вересня 1943 р. радянські війська вийшли до середньої течії Дніпра на 750-кілометровому фронті. Твердячи, що на берегах Дніпра вирішується доля Німеччини, гітлерівці намагалися підготувати тут рубежі, щоб тримати стратегічну оборону. “Швидше Дніпро потече назад, ніж росіяни подолають його”,— самовпевнено заявляв Гітлер.

21 вересня першими подолали водну перешкоду південніше Києва війська 13-ї армії. У районі Великого Букрина почали переправлятися танкісти 3-ї гвардійської танкової армії. Одночасно Дніпро був форсований на ділянці Дніпропетровськ — Запоріжжя, в районі Канева і Кременчука.

Воїни багатьох національностей під час битви за Дніпро виявили мужність і героїзм в ім’я свободи українського народу. Тими днями країна дізналася про подвиг чотирьох юнаків-розвідників В. М. Іванова, В. А. Сисолятіна, М. Є. Петухова та І. Д. Семенова, які першими форсували Дніпро. Першими ж у цій операції вони були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Армії допомагали тисячі місцевих селян. Мати двох воїнів Червоної армії О. П. Тригуб на човні ночами переправляла під вогнем ворога бійців 240-ї стрілецької дивізії. Так само рибалка Д. С. Левковець та його дружина протягом трьох діб без сну та відпочинку перевезли на своєму човні десятки десантників.

Кульмінацією битви за Дніпро було визволення від німців столиці України Києва. Ще 29 вересня 1943 р. Ставка Верховного Головнокомандування поставила перед Воронезьким (1-м Українським) фронтом і його командуючим генералом М. Ф. Ватутіним завдання зосередити зусилля на київському напрямку і, взаємодіючи з частинами Центрального (Білоруського) фронту (командуючий генерал К. К. Рокоссовський), ліквідувати угруповання ворога в районі Києва, визволити місто.

Спочатку було вирішено завдати удару на південь від Києва — з району Великого Букрина, а допоміжний — з Лютезького плацдарму північніше міста. Бої були такими важкими, що у воронках замість води стояла кров. Але ворожу оборону з Букринського плацдарму прорвати не вдалося. Зрештою ділянку наступу було перенесено: вирішальним став Лютезький плацдарм з обходом військами Києва з північного заходу. Наприкінці жовтня та на початку листопада 1943 р. в абсолютній таємниці було завершено складне перегрупування військ з лівого на праве крило фронту.

З листопада після артилерійської підготовки і ударів авіації почався наступ радянських військ на північ від Києва. Удар був раптовим для противника. У ніч на 6 листопада бої розгорнулися на північних околицях міста, а потім перемістилися в центр. Пройшовши крізь бойові порядки ворога, дві групи розвідників під командуванням капітана Н. П. Андреева і лейтенанта Г. П. Саморукова підняли червоні прапори у центрі

Києва. Першим пробився з боєм у центр міста 207-й танковий батальйон 22-ї гвардійської бригади під командуванням капітана Д. А. Чумаченка. На Хрещатику танкісти об’єдналися з воїнами 21-го стрілецького полку. Шлях їм показував командир танкового розвідувального взводу гвардії старшина Н. М. Шолуденко, який загинув у бою. Відважному синові України було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

О 4-й годині ранку 6 листопада 1943 р. столицю України було визволено від ворога.

Бої за Київ були настільки кривавими, що після здобуття міста з навколишніх сіл терміново формувалися похоронні команди з підлітків на допомогу штатним, армійським, які не справлялися з роботою,— земля була буквально вкрита трупами загиблих. 16—17-річних хлопців нашвидкуруч мобілізували “польові військкомати” і спішно кидали на передову як поповнення поріділих частин діючої армії. Не навчені військовій справі, не обмундировані (часто у домашніх фуфайках і черевиках), не озброєні належним чином (не в кожного була і гвинтівка!), навіть без солдатських “смертних жетонів”, зате “прикриті” з тилу загороджувальними загонами з кулеметами, вони ставали зручною мішенню для німецьких гармат і кулеметів. У такий спосіб, вважалося, вони спокутують “провину окупації”.

У наступні дні Червона армія визволила Житомир.

1 тут несподівано для радянських військ наприкінці листопада їх контратакували в районі Бердичів — Фастів німецькі танкові частини. Удар був настільки сильний, що довелося залишити Житомир, Коростень, Радомишль. Радянські війська зазнали значних втрат. І до сьогодні залишаються невідомими обставини цієї замовчуваної в історичній літературі трагедії. Автори деяких мемуарів нарікають на… тумани, інші — на розвідку, на виснаженість радянських військ від наступальних дій” на відставання тилів тощо. А дехто навіть натякає на те, що німці, мовляв, чи не умисно залишили в Житомирі цілий залізничний состав спирту, Хоча загалом ясно, що мало місце чергове серйозне упущення радянського командування. Ціною великої крові воїнів його вдалося компенсувати (вкотре вже)).

Воїни виявили видатну звитягу, відбиваючи німець* кий контрнаступ, рятуючи Київ. У ті дні, блокована в кар’єрах Коростеня, подвиг героїв Бреста повторила,

почали операцію з метою оточення і ліквідації угруповання.

Незважаючи на відчайдушний опір ворога, 28 січня радянські війська замкнули кільце оточення. В ньому виявилося понад 10 дивізій, усього близько 80 тис. чоловік, багато гармат, мінометів, танків. Німці, намагаючись за- будь-яку ціну вирватися з оточення, вели жорстокі бої на його зовнішньому фронті. Але кільце оточення стискалося дедалі дужче. Коли 8 лютого німецьке командування відхилило ультиматум про капітуляцію, Червона армія почала розгром цього угруповання. 17 лютого 1944 р. воно перестало існувати. Фашисти втратили 55 тис. солдатів та офіцерів, а понад 18 тис. опинилися в полоні.

Перемога під Корсунем-Шевченківським відкрила шлях Червоній армії на Правобережжя. Війська 1-го Українського фронту провели Луцько-Рівненську операцію і 2 лютого 1944 р. визволили від німців Луцьк і Рівне. Успішне здійснення цієї операції дало можливість у березні визволити від ворога Проскурів, Чернівці, Тернопіль, Вінницю. Водночас війська 2-го Українського фронту перейшли у наступ на умансько-ботошан-ському напрямку і, форсувавши Південний Буг та Дністер, вийшли 25 березня 1944 р., тобто на 1009-й день війни, на державний кордон з Румунією. Бойові дії було перенесено на територію цієї союзниці Німеччини.

Успішно розгортали наступ війська 3-го і 4-го Українських фронтів, які завдали тяжких поразок німецьким військам у районі Кривого Рогу — Нікополя та Березне-гуватого — Снігурівки і 13 березня визволили Херсон, 28 березня — Миколаїв, а 10 квітня штурмом здобули Одесу. У ході бойових дій на території УРСР Червона армія просунулася на 200—400 км.

З виходом радянських військ до Одеси й Дніпропетровського лиману створилися сприятливі умови для розгрому кримського угруповання ворога і визволення півострова. Крим утримувала 17-та німецька армія. Вона налічувала майже 200 тис. чоловік й була добре озброєна. 8 квітня після тривалої артилерійської та авіаційної підготовки війська 4-го Українського фронту і Окремої Приморської армії перейшли в наступ і 13 квітня здобули Сімферополь. 5 травня почався штурм Севастопольських укріплень. Дев’ять годин тривали жорстокі бої за ключову позицію німців — Сапун-гору. 9 травня 1944 р. радянські воїни, форсувавши Північну

група солдатів і офіцерів. До останнього подиху в палаючому Т-34 захищав станцію Чоповичі екіпаж лейтенанта В. Вайсера. За якихось три дні танкісти й артилеристи знищили близько 200 німецьких танків. Відбивши контрнаступ, просунулися далі на захід.

Напружені бої тривали і на півдні республіки. У ході тримісячних боїв війська 2-го і 3-го Українських фронтів ліквідували запорізький плацдарм ворога і 14 жовтня 1943 р. визволили Запоріжжя. 25 жовтня став вільним Дніпропетровськ.

Перемога радянських військ у битві за Дніпро знаменувала собою завершення корінного перелому в радянсько-німецькій війні. 1943 рік став для українського народу передоднем остаточного визволення України від загарбників.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Які плани виношувалися фашистами щодо запровадження на окупованій території України “нового порядку”? В чому суть окупаційного режиму? 2. Розкажіть про розгортання основних дій партизанських формувань та антифашистського підпілля в Україні. 3. Розкрийте на конкретних фактах трудовий подвиг українських робітників, колгоспників та інтелігенції у радянському тилу. 4. Дайте загальну характеристику бойових дій за визволення України в 1943 р. Розкрийте значення битви за Дніпро. 5. Покажіть на карті територію України, визволену радянськими військами наприкінці 1943 р.

Источник

Намагаючись взяти реванш за поразку під Сталінградом, перехопити стратегічну ініціативу, вермахт у липні 1943 р. почав небувалий за силою наступ на Курській дузі. Курська битва (5 липня — 23 серпня 1943 р.) була однією з вирішальних подій Великої Вітчизняної й другої світової війни. У ході оборони, а потім і контрнаступу радянські війська розгромили близько 30 дивізій, зокрема сім танкових і моторизованих. Перемога під Курськом закріпила корінний перелом у ході війни. Після неї вермахт уже неспроможний був успішно наступати.

Перемога під Курськом створила умови для широкого наступу Червоної армії на всьому південному крилі радянсько-німецького фронту. Успішно діяли війська Степового фронту на харківському напрямку. Вони охопили місто з трьох боків і в ніч на 23 серпня 1943 р. почали його штурм. Харків було, нарешті, визволено, алепрактично повністю зруйновано окупантами. Долаючи впертий опір противника, війська Центрального фронту форсували Десну і 21 вересня визволили Чернігів, а частини Степового фронту 23 вересня вибили німців з Полтави.

Жорстокі бої розгорнулися у Донбасі. У ході Донбаської наступальної операції (13 серпня – 22 вересня 1943 р.) були визволені найважливіші промислові центри Донбасу. А рішучі дії радянських воїнів врятували багато міст і сіл, промислових об’єктів від цілковитого знищення, хоч окупанти, виконуючи директиву про тотальне зруйнування Донбасу, все-таки встигли завдати величезних втрат. Нарощуючи темпи наступу, Червона армія 8 вересня вигнала ворога з обласного центру Сталіно (тепер Донецьк), а 22 вересня завершила очищення від нього Донбасу.

Командування вермахту у своїх планах розраховувало, що непереборною перешкодою для наступу військ Червоної армії стане р. Дніпро, і назвало створювану гітлерівськими військами захисну лінію «Східним валом». Війська Червоної армії вийшли до Дніпра фронтом від Києва до Запоріжжя. Уночі проти 21 вересня 1943 р. почалося форсування Дніпра – епопея масового героїзму радянських воїнів. 14 жовтня 1943 р. було визволене м. Запоріжжя, 25 жовтня – м. Дніпропетровськ, a 6 листопада 1943 р. війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна звільнили від німецько-фашистських загарбників столицю України м. Київ.

Битва за Дніпро

Після поразки в Курській битві, німецькі війська залишили будь-яку надію перехоплення ініціативи. Німецькі втрати були значні, досвідчені кадри було загублено.

З 26 по 29 серпня в Чернігівсько-Прип’ятській операції війська Центрального фронту зламали німецьку оборону в районі містаСевська, форсували ріку Десну на широкому фронті і, переслідуючи противника, в кінці вересня вийшли до рр. Сожу і Дніпра і захопили плацдарми на півночі і на півдні від гирла ріки Прип’яті. Війська Західного фронту 25 вересня визволили Смоленськ, а війська Брянського фронту 30 вересня вийшли до рр. Проні і Сожу на фронті Пєтуховка — Вєтка. З 25 серпня до 29 вересня війська Воронезького і Степового фронтів, розгромивши ворога на Лівобережній Україні, з ходу форсували Дніпро, захопили плацдарми в районах Великого Букрина, Дереївки, Домоткані і ліквідували плацдарми ворога в районах Дарниці (на схід від Києва) і Кременчука. Війська Південно-Західного фронту, завершивши разом з Південним фронтом визволення Донбасу, в період з 22 по 27 вересня своїм правим крилом вийшли до Дніпра між Дніпропетровськом іЗапоріжжям і захопили плацдарми на півночі від Запоріжжя. Війська Південного фронту 22 вересня вийшли на річку Молочну. На цьому завершився 1-й етап битви за Дніпро. Радянські війська вийшли до Дніпра на фронті 700 км від гирла річки Сожу до Запоріжжя і захопили на його правому березі понад 20 плацдармів.

На 2-му етапі Битви за Дніпро радянські війська розгорнули рішучі бої за розширення плацдармів і прорив оборони ворога на правому березі Дніпра. В середині жовтня війська 3-го Українського (колишнього Південно-Західного) фронту (командувач — генерал армії Р. Я. Малиновський) визволили місто Запоріжжя.

25 жовтня війська 4-го Українського (колишнього Південного) фронту (командувач — генерал армії Ф. І. Толбухін) прорвали оборону ворога на річці Молочній і до початку листопада вийшли до Дніпра в його нижній течії, ізолювавши кримське угруповання ворога. В жовтні війська 1-го Українського (колишнього Воронезького) фронту (командувач — генерал арміїМ. Ф. Ватутін) вели бої за розширення букринського плацдарму і створили плацдарм в районі Лютежа на півночі від Києва; війська 2-го Українського (колишнього Степового) фронту (командувач — генерал армії І. С. Конєв) захопили великий плацдарм на Криворізькому напрямі.

1 — 3 листопада почалась Київська наступальна операція. Війська 1-го Українського фронту раптовим ударом з Лютізького плацдарму зламали оборону ворога і після запеклих боїв 6 листопада звільнили столицю УРСР — Київ. До 15 листопада плацдарм в районі Києва був розширений до 400 км по фронту і до 150 км углиб.

10 листопада почалась Рєчицько-Гомельська операція 1-го Білоруського (колишнього Центрального) фронту (командувач — генерал армії К. К. Рокоссовський), в ході якої були визволені міста Рєчиця і Гомель.

Війська 2-го Укр. фронту в листопаді і грудні продовжували бойові дії за розширення плацдармів на південому заході від Кременчука і 14 грудня оволоділи м. Черкасами. Битва за Дніпро завершилась Житомирсько-Бердичівською операцією 1-го Українського фронту, який до кінця грудня визволив Житомир і вів бої за Бердичів та Білу Церкву.

Наслідки

В Битві за Дніпро була успішно здійснена взаємодія регулярних військ з червоними партизанами, що діяли на території України та Білорусі. Внаслідок Битви за Дніпро радянські сили відвоювали значну частину України у німців, ліквідували оборону противника на великій ділянці вздовж Дніпра, форсували його і захопили стратегічні плацдарми на правому березі, роз’єднали болотистим Поліссям німецькі групи армії «Центр» і «Південь». Вермахт втратив понад 60 дивізій.

Звільнення Києва

Битва за Київ (1943) — великомасштабна битва Червоної Армії та Вермахту 3-13 листопада 1943 року. В радянській військовій історії відома як Київська наступальна операція. З радянського боку в бою брали участь війська Першого українського фронтупід командуванням генерала Ватутіна та Перша окрема чехословацька бригада. В ході операції Київ був визволено радянськими солдатами.

Хід битви

Наприкінці вересня 1943 року війська 1-го Українського фронту вийшли до Дніпра в районі Києва, форсували його і захопили на правому березі два плацдарми: на північ від міста — на лінії Лютіж — Вишгород і південніше — в районі Великого Букрина. Наступ радянських військ, початий за директивою Ставки 12-15 і 21-23 жовтня з Букринського плацдарму військами 40-ї, 27-ї і 3-ї гвардійської танкової армій успіху не мав, тому що незначні розміри плацдарму затрудняли зосередження військ і бойової техніки, а супротивник мав сильну оборону. У той же час війська 38-ї армії, що діяли на напрямку допоміжного удару, дещо розширили Лютізький плацдарм.

Виходячи з цього, Ставка наказала Військовій раді 1-го Українського фронту перенести головний удар на Лютізький плацдарм, для чого за її вказівкою туди потай були перекинуті 3-я гвардійська танкова армія і артилерія резерву Головнокомандування. 1 листопада війська 40-ї і 27-ї армій перейшли в наступ з Букринського плацдарму, що відволікло резерви супротивника. 3 листопада після потужної артпідготовки (на напрямку головного удару було зосереджено понад 2 тис. гармат і мінометів калібром понад 76 мм та 500 установок реактивної артилерії) і ударів авіації 2-ї повітряної армії війська 38-ї армії та 5-го гвардійського танкового корпусу завдали головного удару з Лютізького плацдарму і прорвали оборону противника на глибину 5-12 км. Для розвитку наступу 4 листопада були введені в бій 3-я гвардійська танкова армія та 1-й гвардійський кавалерійський корпус. У складі радянських військ боролася 1-а Чехословацька окрема бригада (командир полковник Людвік Свобода).

На початку листопада 1943 р., у переддень відступу, німецькі окупанти почали палити Київ. У ніч на 6 листопада 1943 р. передові частини Червоної армії, долаючи незначний опір німецького ар’єргарду, вступили у майже порожнє палаюче місто. 7 листопада визволено Фастів, 12 листопада — Житомир, після чого за вказівкою Ставки війська лівого крила і центру 1-го Українського фронту перейшли до оборони з метою відбити контрудари супротивника, що почалися 8-15 листопада, а війська правого крила (13-а і 60-а армії) продовжували наступ і до 25 листопада вийшли на лінію Мозир, Коростень, Черняхів.

Результат

У результаті Київської наступальної операції було розгромлене київське угруповання противника (розбито 15 німецьких дивізій), визволено столицю України і створено в цьому районі стратегічний плацдарм, який зіграв важливу роль у боях за Правобережну Україну. Разом з радянськими партизанами бився чехословацький партизанський загін Яна Налепки (Рєпкіна).

6 листопада Київ було визволено радянськими військами.

Дата добавления: 2016-03-27; просмотров: 1314 | Нарушение авторских прав | Изречения для студентов